19.11.2014

     Чорним крилом горя і смутку огорнуло Новоборисівку в ці листопадові дні. Страшна звістка про трагічну загибель героя за свободу і незалежність застала усіх зненацька. Він же учитель, хіба вчителів убивають?

Хоча педагогом був усього так мало, лише 8 років, та як зумів підкорити серця дітей! Що ще раз переконливо доводить: можна закінчувати педагогічні виші, пропрацювати у школі і сорок років, та… не любити дітей. Бо цього у вузах не вчать. Це йде від самісінького серця. А він дітей любив, ох, як він любив дітей! Дітей і Україну! І коли постав вибір між ними і нею, він обрав її. Задля свободи і щасливого майбутнього маленьких українців, яких вчив, якими дихав, яким був за батька. Інакше не міг. Він залишив дружину, хвору сестру, стареньку тітоньку, двох дорослих дітей і двох малесеньких онуків, щоб піти добровольцем і знищити, перемогти те зло, яке вторглося на нашу рідну землю. Незважаючи на поважний вік, на відсутність пальців на лівій руці, які втратив під час роботи на станку, на роботу, якою дорожив. Його кілька разів повертали з військкомату. Та він нікого не слухав. Поставив собі мету і прагнув її досягти. Він не хотів помирати. Над усе ця людина любила життя. Але своєю смертю він врятував чиєсь молоде життя. І тут повів себе як справжній чоловік, як Учитель. Коли Олександра Івановича у жовтні відпустили у відпустку на 10 днів, він повернувся до рідні, до своїх учнів. Саме був День учителя. Його обнімали, цілували, вітали зі святом. Та багато хто помітив сум в його очах. Начебто він підсвідомо відчував, що прощається з усіма, що останнім його пристанищем стане аеропорт Донецька, точка на мапі, яку ціною життя захищають уже багато днів військові. Наші герої!

Хто ж дав йому такі крила для польоту? Народився і виріс справжній патріот Олександр Іванович Черненко у Новоборисівці. Тут школу закінчив. Працював учнем слюсаря, а потім електриком. Служив в лавах Радянської Армії. Демобілізувавшись, повернувся в рідні краї, де і зустрів своє кохання. Валентина Груша стала його обраницею і матір’ю його двох дітей – донечки Наталки і синочка Івана. Навчався у механіко-технологічному технікумі в Одесі. Працював електриком у колгоспі «Перше травня». Тривалий час трудився на Веселокутській нафтобазі, звідки й прийшов працювати на посаду вчителя трудового навчання і захисту Вітчизни Новоборисівської ЗОШ. Де б не працював Олександр Іванович, всюди відзначали його життєлюбну, веселу вдачу, любов до дітей і до праці. Для душі він займався бджолярством. Вчив цьому ремеслу й учнів, і односельців.  Хто б не звернувся до нього за порадою, нікому не відмовив. Хороша людина була, совісна, трудолюбива, безвідмовна, щира, добра. Шкода, що все це у минулому часі.

…«Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почати, адже вони були уже чиїмись» - так розпочався мітинг-реквієм за загиблим у зоні АТО учителем. І розпочала його директор школи Валентина Іванівна Таранюк. Коли вона зачитувала листи дітей, всі плакали. Церемонія прощання проходила з усіма військовими почестями. Закрита труна, останні квіти для учителя, безліч людей, усіх навіть не могла вмістити простора школа. Востаннє лунала його улюблена мелодія – «Полонез Огінського». Зі школи військові виносили його на руках, для Олександра Івановича лунав останній дзвінок. Мурашки йшли по шкірі. Велелюдний натовп вирушив до церкви, де відбулося відспівування загиблого воїна, а потім  провели учителя в останню дорогу на сільський цвинтар.


Залпи військового салюту розірвали напружену тишу. Такого похорону у Новоборисівці ще не було. Він посміхався до всіх з портрета і ніби хотів витерти сльози з очей  своїх учнів. Хотів сказати: «Не плачте, дорогенькі мої, цінуйте життя, любіть Україну!». Його смерть, відважна смерть простого сільського вчителя, примушує бути мужніми, порядними, сміливими. А інакше вона нічого не вартуватиме.

Його маленькі хлопці-онучата виростуть і їм розкажуть, що дідусь – Герой України. Загинув за її свободу і незалежність. Але вони ніколи вже не візьмуть його за руку, він не покаже їм, як майструвати вулики, не навчить грати у шахи і футбол. Такою, на жаль, буває доля.